![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Ілюзія бунту
Nov. 5th, 2011 01:15 pmВ коментах я вже висловлював думку про те, що люди під Верховною Радою - або барани, які нічого не розуміють, або найняті мутанти. Причому одне другому не заважає.
І ось пан С.Рахманін написав те, що хочеться сказати самому: Ілюзія бунту(http://zn.ua/POLITICS/illyuziya_bunta-90984.html).
Паркан упав на подив легко. Безвільне обвалення потужної на око конструкції лише посилило відчуття якоїсь оперетковості того, що відбувалося. Трохи згодом, коли метушня вщухла, я не втримався від спокуси, підійшов до поваленої перешкоди, помацав. Ні, не картонна декорація, добротний, надійний метал.
І бунтівники були справжніми, і емоції, що повнили їх через край, видавалися цілком щирими. І гримаса на обличчі хирлявого міліціонера (якого трохи потоптали, кинувшись у пролом, розпалені протестанти) не скидалася на акторську гру. Змішане почуття болю і страху надто явно читалося в розширених зіницях розгубленого охоронця порядку.
Однак чому тоді чимало з моїх колег, які опинилися вранці першого листопада біля Верховної Ради, мимохіть почувалися зануреними в атмосферу театральності чи, радше, балаганів. Тим, хто пам’ятав не тільки Майдан і «Повстань, Україно!», а й сутичку на Банковій дев’ятого березня 2001-го і побоїще біля Святої Софії 18 липня 1995-го, те, що відбувалося, нагадувало невибагливий комікс за мотивами величавої класики. «Слухай, це тільки мені здалося, чи міліція справді допомагала атакуючим розхитувати паркан?» — поділився сумнівами колега по цеху.
От начебто все справжнє. Спотворені гнівом обличчя ображених чорнобильців. Ритуально-натхненні «Ганьба!» і «Геть!». Кам’яні обличчя «беркутів», які підпирали броньованими спинами обитель законотворчості. Перелякані погляди народних обранців, котрі обережно визирали з-за казенних шторок Ради. Але погляд мимоволі шукав невидимого усміхненого режисера, який приводить у рух масовку, контролює репліки, стежить за строгою черговістю мізансцен.
Реальним виглядав тільки збезчещений паркан. Він слугував зримим, відчутним, грубим символом майбутніх потрясінь. Його беззахисність була такою привабливою, його вразливість була такою манливою...
...
Часто згадую похмурого чоловічка, котрий підвозив мене від Кабміну на роботу. Своє життєве кредо він сформулював стисло й досить нудним голосом. «На вибори не ходжу, ток-шоу не дивлюся, на мітинги плював. Коли цих почнуть вішати, прийду, візьму участь». Є така категорія людей, яких слухаєш і розумієш — не жартують, що б не казали. Впевнений, таких не більшість. Але підозрюю, що багато.
...
Чекаємо Робесп'єра?
І ось пан С.Рахманін написав те, що хочеться сказати самому: Ілюзія бунту(http://zn.ua/POLITICS/illyuziya_bunta-90984.html).
Паркан упав на подив легко. Безвільне обвалення потужної на око конструкції лише посилило відчуття якоїсь оперетковості того, що відбувалося. Трохи згодом, коли метушня вщухла, я не втримався від спокуси, підійшов до поваленої перешкоди, помацав. Ні, не картонна декорація, добротний, надійний метал.
І бунтівники були справжніми, і емоції, що повнили їх через край, видавалися цілком щирими. І гримаса на обличчі хирлявого міліціонера (якого трохи потоптали, кинувшись у пролом, розпалені протестанти) не скидалася на акторську гру. Змішане почуття болю і страху надто явно читалося в розширених зіницях розгубленого охоронця порядку.
Однак чому тоді чимало з моїх колег, які опинилися вранці першого листопада біля Верховної Ради, мимохіть почувалися зануреними в атмосферу театральності чи, радше, балаганів. Тим, хто пам’ятав не тільки Майдан і «Повстань, Україно!», а й сутичку на Банковій дев’ятого березня 2001-го і побоїще біля Святої Софії 18 липня 1995-го, те, що відбувалося, нагадувало невибагливий комікс за мотивами величавої класики. «Слухай, це тільки мені здалося, чи міліція справді допомагала атакуючим розхитувати паркан?» — поділився сумнівами колега по цеху.
От начебто все справжнє. Спотворені гнівом обличчя ображених чорнобильців. Ритуально-натхненні «Ганьба!» і «Геть!». Кам’яні обличчя «беркутів», які підпирали броньованими спинами обитель законотворчості. Перелякані погляди народних обранців, котрі обережно визирали з-за казенних шторок Ради. Але погляд мимоволі шукав невидимого усміхненого режисера, який приводить у рух масовку, контролює репліки, стежить за строгою черговістю мізансцен.
Реальним виглядав тільки збезчещений паркан. Він слугував зримим, відчутним, грубим символом майбутніх потрясінь. Його беззахисність була такою привабливою, його вразливість була такою манливою...
...
Часто згадую похмурого чоловічка, котрий підвозив мене від Кабміну на роботу. Своє життєве кредо він сформулював стисло й досить нудним голосом. «На вибори не ходжу, ток-шоу не дивлюся, на мітинги плював. Коли цих почнуть вішати, прийду, візьму участь». Є така категорія людей, яких слухаєш і розумієш — не жартують, що б не казали. Впевнений, таких не більшість. Але підозрюю, що багато.
...
Чекаємо Робесп'єра?
